«Я син народа, що вгору йде…»І. Франко – людина саме з цієї
когорти, писати про яку сьогодні і легко, і важко: легко, тому що є безліч
матеріалу, в тому числі й раніше недоступного навіть для спеціалістів, важко,
тому що пишеш про людину іншої епохи, увійти в яку вповні неможливо ні для
кого. "Яко син
селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов'язку
віддати працю свого життя тому простому народові", - писав Франко. Він став великим тому, що вийшов з народу,
йшов з народом і вів його вперед, закликаючи "добувати хоч синам, як не
собі, кращу долю в боротьбі". Він завжди був у передніх рядах тих, хто
ламав скелю старого світу в ім'я нового; скелю неправди і визиску в ім'я правди,
добра і краси. Іван Франко внесений до списків найбільших письменників світу і
його ім'я висічене на гранітних скрижалях історії поруч з іменами
найславетніших синів людства.
Перу письменника належить понад п'ять тисяч
творів, які ввійшли до золотого фонду не лише української, а й світової
літератури. Його твори завжди служили і будуть служити всьому передовому
людству в боротьбі проти імперіалізму, проти гноблення і експлуатації людини
людиною, за
мир, демократію і братерство. Поезія Франка хвилювала і буде вічно хвилювати
людські серця. Його поетичне слово володіє особливою чудодійною силою. Воно
будить думки людини, сповнює її наснагою, хвилює емоційною образністю. Справжня
поезія завжди пристрасна і емоційна, це "вогонь в одежі слова",
як сказав Франко. Коли у нашій
уяві постає літературно-громадський портрет Великого Каменяра, ми передусім,
бачимо запального поета, який рішуче і невтомно вступав у двобій зі суспільним злом.
Його все життя було сповнене творчого горіння. З нервів, сліз, розпачу, відчаю
і болю Франка створені справжні перлини його лірики, що ввійшли в золотий фонд
світової поезії.
У 1916 році
професор, доктор філософії з Відня Йосип Застирець, звернувся з
листом-проханням у Нобелівський комітет щодо присудження Іванові Франку
Нобелівської премії. На жаль, не судилося, бо нагороду вручають живим, а 28
травня 1916 року письменника не стало.Минуло 100 років з дня смерті І. Франка. Тому
хочеться зупинитися на останніх роках життя нашого українського Мойсея. Тривалий час письменник не мав власної хати.
Лише в 1902 році Франку вдалося побудувати оселю біля Стрийського парку. У
власному будинку Іван Франко прожив останні 14 років. У ньому він і помер 28
травня 1916 року. В кінці
квітня 1908 року внаслідок непосильної безперервної праці та постійного нервового
збудження Іван Франко тяжко захворів на нервову хворобу, що привела до корчів
пальців рук. Та Франко не покинув ні творчої, ні наукової роботи. Свої художні
і наукові праці він диктував старшому синові Андрію.
У 1913 році Франка спіткало велике горе. Помер
його син Андрій, який багато допомагав батькові у творчій і науковій роботі.
Почалася війна 1914 року. Сини мобілізовані до
армії, психічна хвороба дружини. А незабаром сам Франко тяжко захворів,
одночасно терплячи велику матеріальну скруту. Його віддали до шпиталю
Українських Січових Стрільців на вул. Петра Скарги, 2а. У палаті хворого було
жовнірське ліжко. За поетом доглядав його племінник Василь, син брата Захарія.
Іван Якович почував себе дуже погано – пухли ноги, відмовляло серце, були
немічними руки. Та все-таки помирати
хотілось в рідній хаті. Франко пішов додому через все місто пішки у супроводі
племінника Василя. З кожним днем стан здоров'я погіршувався. Поет
пише заповіт, у якому бібліотеку дарував
науковому товариству ім. Т. Шевченка, а будинок і літературні прибутки – дітям.
На початку квітня він настільки ослаб, що не
міг ходити по кімнаті. Лежав або сидів, а думки його летіли до товаришів,
витали серед підгірських лісів, над тихими озерами, бурхливими струмками.
28 травня 1916 року о 16.00 годині перестало битися серце великого сина
українського народу.Про смерть Франка було оголошено в газеті «Діло». Першими, хто прибув,
були двоє гуцулів-вояків. Одним з них був Петро Шекерик-Доників. Професор
Бігеляйзен, знайомий Франка зі студентських років, застав його тіло, накрите
подертим простирадлом. Професор вигукнув: «Так умирає геній великого народу».
Карло Бандрівський, друг Франка зі студентських часів, зайнявся
організацією похорону поета. Герміна Шухевич, бабуся Романа Шухевича, прислала вишиту сорочку свого чоловіка. У ту сорочку
і стареньке вбрання і був одягнутий Іван Франко. Ольга Роздольська та К.
Бандрівський на Личаківському цвинтарі узгодили місячну оплату та тимчасове
поховання покійного у чужій, великій гробниці, у якій було місце для шести
домовин.Студентська молодь,
прогресивна інтелігенція, робітники і селяни провели в останню путь улюбленого
письменника, свого ідейного вождя і натхненника, який вчив боротися за правду.
Похорони його відбулися 31 травня . Зліва від головного
входу в гробниці родини Свачинських знаходилось первісне поховання І.Франка,
якого пізніше було урочисто перепоховано в середині центральної алеї кладовища.
У 1933р. тут було встановлено пам’ятник Великому Каменяреві. Сюжет пам’ятника
роботи скульптура С. Литвиненка пов’язаний з відомою поемою „Каменярі”, в якій
поет висловив ідею боротьби проти тиранії та насильства.
Його життєвий
шлях був устелений терном, але коли б довелось усе почати заново, він би не
зрадив своїм ідеалам. «Подібно до легендарного Данко, розірвавши свої груди,
він дістав вогнене серце і освітив ним шлях для визволення свого народу», —
сказав Агатангел Кримський.Ніщо не могло
примусити мовчати великого Каменяра: ні морально-психологічна атака українських
буржуазних націоналістів та польських шовіністів, ні переслідування
австро-угорських властей, ні матеріальна скрута, ні важка недуга. Навіть
безнадійно хворий, він працював за кількох дужих.«...Я син
народа, що вгору йде...» Йому судилась доля незвичайна: син сільського коваля,
він завдяки таланту, винятковій твердості переконань і титанічній праці
піднісся до вершин світового мистецтва, відобразив у своїй творчості найглибші
почуття, переживання і мрії українського народу, що дає повне право сказати про
нього: це був справжній, народний співець. Любов до людей, працьовитість і
скромність дали світові Франка-генія. Він — насамперед людина обов’язку.
Обов’язку перед народом, суспільством.І.Бакалець,
учитель української мови та літератури Миклашівського НВК.
